Дмитро ЩЕРБАНЬ

Починаючи працювати в прокуратурі з 1980 року, таке поняття, як корупція, зустрічав лише в наукових працях вчених. Не можу сказати, що його не існувало. Явище було, але було спаяне партійною дисципліною. Працівники державного апарату не по чину брати не сміли.

Ще будучи студентом 1-го курсу юридичного інституту, замислився над простим висловом, почутим на публічному захисті кандидатської дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук. Це звання здобував молодий викладач. Відомий правник, на той час світило юридичної науки, академік академії наук СРСР Кудрявцев В.М. в обговоренні кинув репліку. Мовляв, це дуже спірне твердження. Це, як один запевняє, що конкретний чиновник не бере взяток, бо він чесний, а інший каже, що той не бере тому, що боїться бути схопленим за руку. Хто ж з них правий? В душу не залізеш…

Часто в розмовах, не тільки з простими людьми, на запитання, чи брав хабарі, відповідав запитанням на запитання: “А хто ж вам скаже правду? Якщо скажу, що не брав, Ви ж не повірите?”

В радянській юриспруденції офіційно переважала точка зору про те, що отримання посадовою особою раніше не оговореної грошової чи іншої винагороди за скоєння дій, які входили в коло його обов’язків, є злочином, або правопорушенням. Ми, слідчі, слухачі курсів підвищення кваліфікації, в більшості своїй стверджували, що не вважаємо хабаром, а то і взагалі злочином, чи правопорушенням, отримання службовцем незаконної, проте, раніше не обумовленої винагороди чи подарунка, за вже скоєне правомірне діяння. На цій позиції залишаюсь і тепер. Вона формувалась з того почутого вислову академіка і зі своєї першої практичної зустрічі з таким випадком.

На початку 1980 року, мене, ще студента 4-го курсу стаціонару, прийняли на роботу стажером на вакантну посаду помічника прокурора району. Перевіряв так звані “відмовні матеріалі” – постанови про відмову в порушенні кримінальних справ, винесених співробітниками районного відділу міліції. Перевіряв прискіпливо. Теорії в голові багато, а тут практично все бачиш. Від імені прокурора відмінив більше десятка матеріалів з направленням їх на додаткову перевірку, а по декількох навіть порушили кримінальні справи. Винесли і постанови про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників міліції, які недбало віднеслись до перевірки матеріалів. В райвідділі міліції зразу ж зрозуміли, що в прокуратурі новий, принциповий помічник.

Якось заходить до мене в кабінет відвідувач з усною скаргою на те, що вчора за якесь незначне порушення співробітник ДАІ забрав у нього посвідчення водія і паспорт громадянина СРСР. Вислухавши, відразу зазначаю, що паспорт вилучили незаконно, а про посвідчення водія ще потрібно розібратись. При ньому телефоную до ДАІ. Потрапляю на того працівника, дії якого оскаржують. Вказую йому, що паспорт потрібно повернути негайно, а матеріали щодо правопорушення особисто перевірю через 10 днів, як того і потребує закон. У відповідь — запевнення, що паспорт повернуть, нехай заявник приходить.

Весь прийом відвідувача та з’ясування обставин по телефону зайняло декілька хвилин. Відвідувач пішов. Продовжую займатись своїми справами. Пройшло десь з годину. Знову заходить той же відвідувач в кабінет. В старому приміщенні прокуратури можна було зайти до кабінету непомітно навіть для секретаря. Охорони не було. На обличчі сяє усмішка:

— Спасибі, вернули і паспорт, і посвідчення. Обмежились усним попередженням. А оце — Вам! — швидко ставить на стіл пакет, а сам — у двері.

Не встиг я навіть окликнути, як того і слід простив. Не став бігти з пакетом з будівлі прокуратури, яка була поряд з ринком, та кричати: “Стій! Забери..!” Подумалось, як я буду виглядати в цій ситуації. Став в коридорі, подумав, та й повернувся до кабінету. Відкрив пакет. Там звичайний “могорич”. Пляшка простого коньяку, ковбаса, хліб, банка рибної консерви.

Розцінив це все з боку громадянина, як порух душі, знак подяки, особистої поваги до мене. По закінченні роботи цю “повагу” розділив з друзями. Про випадок їм не розповідав. Вважав недоцільним. За сплином часу можливої відповідальності, як свою явку з повинною, розповідаю про це шановним читачам.

До теперішнього часу вважаю цей випадок, як з моєї сторони, так і зі сторони того громадянина, лише таким, що формально підпадає під ознаки складів злочинів отримання і дачі хабара, та не відповідає тій мірі суспільної небезпеки, яка необхідна для визнання його злочином.

Ні в якому разі не стверджую, що той, хто давав мені, і я, який взяв той подарунок, поступили правильно. Ні, таке не може бути правильним. Благородне почуття подяки, піднесення подарунку від душі, притаманне народу з біблейських часів. Не з почуття подяки за те, що я виконав свою роботу краще від інших, зроблене те підношення, а мабуть тому, що повсякденне життя привчило давати. Не осуджую його, але мені достатньо було б і щирого спасибі.

Був випадок, коли мені намагалась дати хабара практично неосудна, в силу своєї обмеженої дієздатності, громадянка. Розповідали, що будучи ще молодою, красивою, в 14-ти річному віці вона попала в саме гирло природного вихору. Тим вихром її підняло і, пронісши декілька метрів, кинуло на землю. Лише дякуючи молодому віку та природним даним, отриманим від батьків, вона осталась живою. Проте безслідно це не пройшло. Стали помічати дивовижності в її поведінці. Особливо на переміну погоди. Працювала на підсобних роботах. На схилі літ дивовижності в поведінці давали знати про себе все більше і більше. Пенсія по інвалідності ледь давала можливість вижити. Хтось підказав, що влада може надавати їй одноразову допомогу. Як приходила по ту допомогу, то крику і навіть бійку було чути на весь район. Щоб якось відкараскатись її, з однієї установи відправляли до іншої. Не оминала вона і прокуратуру.  Якось зайшла до прокурора і такий скандал вчинила, що прокурор хотів викликати міліцію. Я зумів її заспокоїти. Завів до себе в кабінет. Вислухав. Зрозумів, що в виконкомі не дають допомоги. Доповів прокурору, той зателефонував. Вона пішла і отримала допомогу. З тих пір стала частим відвідувачем. Прокурор зразу відправляв до мене. Я вже знав, якщо приходить, то через декілька днів буде переміна погоди.  В черговий раз вона прийшла з наміром крім інвалідності отримувати і пенсію за віком. Для підтвердження трудового стажу потрібна була довідка з лісгоспу в тайзі. Принесла якусь адресу. Знаючи її нелегку долю, я відносився до неї з повагою. Сідаю і на машинці  друкую запит. Краєм ока дивлюсь за нею. Бачу, ніби відвернулась і полізла рукою під плаття. Десь там з-під резинки витягує гроші. Тут я до неї суворим тоном:

— Зоя Василівна! Ви що: хочете мені дати взятку? Заховайте гроші. Інакше зараз покличу двох понятих…

Вона зніяковіла, вираз обличчя розгублений, навіть якийсь безпорадний. Каже щось на зразок того, що Ви ж до мене по хорошому, намагаєтесь допомогти…

Для себе зробив невтішний висновок. Навіть ображена життям, фактично душевно хвора людина в державі розвинутого соціалізму розуміла, що лише за взятку чиновник може їй допомогти.

З часу прийняття в Україні Закону “Про боротьбу з корупцією” в нього більше десяти разів вносились зміни. Все ніби вдосконалюють. Вчені правники, які досліджують це явище, вже стверджують його, як український феномен, як суспільну недугу. Докопуються до джерел, які цю корупцію найбільше живлять. Скільки наукових праць та дисертацій написано, а політичної волі, щоб його дійсно втілити в життя, як у законодавчої, так і у виконавчої гілках влади не має. Публікації на тему необхідності боротьби з корупцією мені нагадують прославляння ролі партії, вчення марксизму-ленінізму в книгах “політвидаву” епохи розвинутого соціалізму. Не читав їх простий народ. Нерозпечатаними пачками здавали, як макулатуру, в обмін на талони для отримання художньої літератури. Гостряки навіть придумували нововведення, щоб крім ціни на обкладинках таких публікацій, вказували ще й вагу. Не хочеться, щоб доля розвинутого соціалізму спіткала і наше сьогоденне суспільство, а наукові праці по боротьбі з корупцією пішли в макулатуру. Не заговорити б тему.

Закон! Він загальний, а випадок конкретний. Як підвести закон під випадок? Підводити потрібно, але сперше подумати, під кого підводити. Особливо у відношенні простого люду.  Тут, як у лікарів … Не нашкодь!

А, може, легалізувати це явище та направити його в кероване русло? Для цього на дверях, прийомних у кабінетах начальників пропоную замінити таблички і після годин прийому громадян визначити дні, та добавити: “Прийом ВІД громадян”.