З 1 вересня 2006 року для України набула чинності викрадення дітейміжнародного викрадення

дітей, яка на сьогоднішній день застосовується у відносинах між Україною та 55 державами-учасницями.

Цілями цієї Конвенції є забезпечення негайного повернення дітей до держав їхнього постійного місця проживання, захист від шкідливих наслідків їх незаконного переміщення до інших держав або незаконного утримування та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, ефективно дотримувалися в інших державах.

Відповідно до статті 8 Конвенції, особа або установа, які стверджують, що дитина була вивезена з держави-учасниці або утримується на території іноземної держави з порушенням прав піклування про дитину, може звернутися з заявою до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини або реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає в іноземній державі, на підставі статті 21 Конвенції.

Таким чином, суть Конвенції полягає в тому, що один із батьків не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини та вивозити її в іншу державу. У випадку виникнення такої ситуації дитина має бути негайно повернута в державу свого постійного проживання для того, щоб рішення про визначення місця проживання дитини та участь у її вихованні батьків прийняв компетентний орган держави постійного місця проживання дитини.

Із вказаними заявами можуть звернутися мати, батько, опікун (піклувальник), інша особа, якій належать права піклування або опіки над дитиною, в тому числі уповноважений на це представник дитячого закладу.

Конвенція визначає, що незаконним переміщення або утримування дитини є таке, коли при цьому порушуються права заявника на піклування про дитину, що включають в себе і право визначати місце проживання дитини.

Зазвичай, тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон має відбуватися лише за погодженням з іншим з батьків. Тобто, зміна країни проживання дитини вимагає узгодження з іншим з батьків (або суду), адже такий переїзд, як правило, спричиняє зміну порядку участі у вихованні дитини, спілкування дитини з одним із батьків, а також зміну звичного соціального, культурного, мовного середовища дитини, тобто впливає на її подальше життя і розвиток.

Зокрема, згідно зі статтею 313 Цивільного кодексу України особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Статтями 157 і 160 Сімейного кодексу України передбачено, що питання виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою. Стаття 162 Сімейного кодексу встановлює, що у випадку, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Застосування принципу негайного повернення дитини має на меті захист прав дитини на продовження контакту з обома батьками; забезпечення стабільності соціального життя дитини; перешкодити завданню моральної шкоди і страждань дитині.

Слід зазначити, що цілі Конвенції досягаються шляхом співпраці компетентних органів у Державах-учасницях. В Україні Центральним органом для виконання передбачених Конвенцією функцій, а також співробітництва з іноземними центральними органами визначено Міністерство юстиції, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції (Головні управління юстиції в областях, Автономній Республіці Крим, м. Києві та Севастополі).

Функції та механізм взаємодії залучених до виконання Конвенції органів влади визначається Порядком виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року №952 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2010 року №795).

Таким чином, у разі, якщо громадянин України або будь-яка особа, яка постійно проживає на території України на законних підставах, або представник дитячого закладу (установи) має намір звернутися з заявою про повернення дитини до України або забезпечення реалізації права доступу до дитини Мін’юст: роз’яснює порядок звернення з такою заявою; надає юридичну допомогу і консультації; допомагає, у разі потреби, заявнику у підготовці відповідної заяви; надсилає її іноземному Центральному органові. Після направлення заяви і всіх документів до іноземного Центрального органу сприяє заявнику в отриманні інформації про хід розгляду заяви.

Слід зазначити, що заява, яка направляється на підставі Конвенції за кордон, повинна бути складена українською мовою і супроводжуватися перекладом на офіційну мову запитуваної держави або англійську чи французьку мову та містити: інформацію про заявника, про дитину, і про особу, яка ймовірно вивезла або утримує дитину; підстави, які обґрунтовують вимогу про повернення дитини; всю наявну інформацію про дитину і про особу (осіб), з якою (якими) може перебувати дитина. До заяви додаються фото дитини та документи, які обґрунтовують заяву, наприклад, завірена копія судового рішення або договору між батьками, у якому визначено місце проживання дитини або порядок здійснення права піклування про дитину.

У разі надходження від заявника або від іноземного Центрального органу заяви про сприяння поверненню дитини з України до іноземної держави або забезпечення права доступу до дитини Мін’юст вживає заходів для встановлення місцезнаходження дитини та особи, у якої імовірно перебуває дитина, зокрема, шляхом звернення до органів внутрішніх справ, вживає заходів для досягнення згоди на добровільне повернення дитини та забезпечення реалізації права заявника на спілкування з дитиною, а також сприяє наданню правової допомоги і консультацій заявнику.

Важливо відзначити, однією з головних функцій Мін’юсту України, як й іноземних Центральних органів, є вжиття всіх відповідних і належних заходів для досягнення згоди від особи, що утримує дитину на території України, на добровільне повернення дитини або вирішення питання про забезпечення права на спілкування з дитиною.

Відповідно до Порядку виконання Конвенції в Україні це відбувається шляхом звернення територіального органу Мін’юсту або органу опіки і піклування за місцезнаходженням дитини до особи, у якої перебуває дитина. У випадку, коли має бути вирішено питання про повернення дитини в іноземну державу, зазвичай такій особі роз’яснюється зміст Конвенції, а також правові наслідки її дій.

Безперечно, добровільне повернення до держави постійного проживання у якомога коротший строк відповідає найкращим інтересам дитини та дозволяє уникнути конфлікту між батьками (заявником та особою, з якою перебуває дитина), адже у такому випадку зберігається можливість для мирного вирішення і питання по суті прав піклування про дитину.

У разі, якщо добровільної згоди щодо повернення дитини до держави постійного проживання не вдається досягнути, то Центральний орган від імені заявника звертається до суду, який вирішує питання про повернення дитини або відмову у її поверненні, а також приймає рішення щодо способів участі у спілкуванні з дитиною.

Отже, батькам необхідно заздалегідь, за згодою, в добровільному і мирному порядку вирішувати питання, пов’язані з виїздом за кордон та визначенням місця проживання дитини, щоб уникнути необхідності застосування положень Конвенції. А якщо така ситуації вже виникла – діяти в першу чергу, виходячи з інтересів дитини та рівності прав батьків у прийнятті рішень, що стосуються життя дитини та участі у її вихованні.

спеціаліст І категорії відділу судової роботи работи та реєстрації нормативно  - правових  актів